http://content.foto.... width='489' height='600' border='0' alt='' style='border: 0px;'> У далекому
1945 році я прийшов у перший клас Ле-бединської школи №1. Моя перша вчителька
Кроваль-ськаі Ганна Никифорівна посадила мене на пе'реДЬс: танньому ослоні, який тоді заміняв парту. В числі 4-5
учнів за цим «столом» сидів рудуватий хлопчик з трохи кумедним тоді для мене
прізвищем Малюк.
В одному
класі ми пробули недовго. В 1949 році після 4-х річного навчання (це тоді
вважалось чотирирічною освітою) відбулося переформування наших трьох
паралельних класів і ми розлучилися. Толя Малюк закінчував семирічку (це була
неповна середня освіта) в іншому класі і між нами вже не було колишнього
«однокласного» спілкування.
В школі А.
Малюк мало відрізнявся від більшості учнів, не був
відмінником, але не був і відстаючим. Він був досить скромним учнем і я його
запам'ятав з дитинства ще й трохи мовчкуватим.
А потім
доля розвела нас дуже надовго, майже на 60 років, І от одного
дня я був приємно вражений, коли до
мене у двір зайшов вже дід Анатолій
Григорович Малюк. Для свого віку він мав досить пристойний вигляд. Та
мене найбільше вразило те, що він вийняв зі своєї сумки декілька книжок поезій
і прозових творів, автором яких значився він сам. По правді кажучи, я подібного
від нього не чекав. Крім всього, було ще дивним й те, що творити Анатолій
Григорович почав вже на схилі літ
Я виконав
його прохання і віддав збірки в школу та бібліотеки, адже він дуже хотів, щоб
про нього пам'ятали земляки-лебединці, яких він інколи згадує у своїх творах. Він
дуже любить своє село, своїх родичів, сусідів, знайомих, однолітків, однокласників.
Це, мабуть, притаманне усім поетам в усі часи. А.Г. Малюк є патріотом свого
краю, свого народу, своєї Батьківщини — України.
Я аж ніяк не можу дати належну оцінку творчому доробку
Анатолія Малюка, бо некомпетентний у цій сфері. Одне можу стверджувати
впевнено, що він пише у своєму стилі, який мало схожий на стиль інших місцевих
поетів. Тобто, він має свій «почерк».
Оцінити ж
його надбання в поезії зможуть читачі «Шполянських вістей» під рубрикою
«Творчість наших земляків».
Іван
Єлінецький, с. Лебедин, ЗО грудня 2012 рок
А сніжинки танцюють
Танцюють
сніжинки. Танцюють, Як ми танцювали дітьми. Танцюють сніжинки й не чують, Що
кажемо й думаєм ми. Танцюють сніжинки, танцюють Під музику вітру свій вальс, І
вогники авто мандрують В сніжинках від нас і до нас. Танцюють сніжинки. Й
собаки Збираються теж у танок, І чорні граки, і сороки Наповнили криком лісок.
Танцюють сніжинки і радість Усе, що живе, обійма -До нас в Україну, як милість,
Надходить нарешті зима
калину
Пізня
осінь. Яблука зірвали, Назривали горобини й глоду. Та Калину й досі не чіпали,
І не тільки за чудову вроду. Ай за
те, що родова Калина -Оберіг цнотливості й кохання, Бо Калину й нашу Україну
Сонечко цілує на світанні. Хай цілує літне і осіннє, Й буде цілувати ще й
зимове, Бо в Калини калинове ім'я Й місце, де вона росте, чудове. В кожного в
нас є своя Калина, Та не в кожного Калина біля Бога, Як в не в кожного його
дружина Ой, не наставляє йому роги. Через це у нас кожна матуся, Ще з дитинства
ВЧИТЬ СВОЮ.ДІВЧИНУ,:
Щоб її
Оленка Чи Ганнуся Розчахнуть не здумала Калину. Бо впаде той гріх на її внуків,
А бува й на правнуків впаде, І тривожитимуть душу круки, І не буде щастя їй
ніде. Краще хай ростуть наші дівчата, Повняться, як калиновий цвіт. Хай Калина
і Вкраїна - мати Звеселяють і чудують світ
.не
страшно
Не страшно
помирать, як є тили, Як знаєш, що тебе хтось поховає. Не страшно помирать, як є
сини І розбрату в твоїй сім'ї немає. Коли живе при купі вся рідня -Усі живуть в
однім селі чи місті. Коли у вас шанована сім'я А в тій сім'ї всі на своєму
місці. Не страшно помирать, коли весна, Коли у спадок щось дітям лишаєш, Коли
не тільки у рожевих снах, Айв своїм
серці
ти
багатство маєш. Коли твоя країна, на землі -Одна із перших
й рівна
серед рівних, Й коли твої тривоги і жалі Не байдужі нащадкам. Й не все рівно,
Яка в них мова і які пісні, В які краї пливе твоє багатство, Коли шляхи в
нащадків не тісні, Тоді не страшно
Молитва пенсіонера
Довге
життя - дарунок Божий, Довге життя, то Божий Дар. Коли ж знесиливсь, то не гоже
Плакать, що твій Волосожар Тобі не сяє і не водить, Як в юності в ліси, поля.
Адже для тебе сонце сходить, Як і раніше, й звеселя. Бо і тобі пташки співають,
Цвіте бузок, шумить гроза. Й для тебе теж музики грають І ноги обмива роса. А я
одне в Бога благаю І лиш одні думки ношу, Мені далеко ще до раю, Тому одне лише
прошу: «Не дай колодою валятись, Не дай живим лежачи гнить, А дай хоч трохи
біля хати І в дев'яносто й в сто ходить. Подай мені, старому, сили Й на
старість мудрості подай, . Щоб до Кінця ноги носили, А потім вже хай буде рай».